Місто Ізюм у Харківській області понад місяць живе у повній облозі: без світла, води, тепла, постачання їжі чи ліків. Зараз місто повністю зруйноване та окуповане росіянами.

Втім, ще кілька тижнів тому з нього можна було вирватися на підконтрольну територію України. Евакуаційні колони, яких було небагато, а також приватні автівки – обстрілювались. Однією з тих, хто самостійно вирвався з Ізюма, стала родина Олексія. Ця евакуація була втечею зі «справжнього пекла», каже він.

LIGA.net поговорила з Олексієм та переказує історію втечі його родини.

Обстріли в Ізюмі почалися 27 лютого. Щодня ми сподівалися: удари та авіабомбардування стихнуть. Ми жили 11 днів у підвалі без світла, газу та води, намагалися підтримувати один одного, а головне – свого малолітнього сина.

Після першого бомбардування 3 березня не стало нашого будинку, ми тоді були у підвалі. Дякувати друзям, вони прихистили нас. Жили у підвалі трьома родинами (у дванадцятьох), кожної миті дивились один на одного, як в останнє. 

У наступні дні під шум обстрілів артилерії та під ворожими авіаударами бігали в центр міста. Ми хотіли дізнатися щось про зелені коридорі, шукали волонтерів, але все марно. Лише розтрощене рідне місто і хаос. 13 березня вже не витримала нервова система: жодної допомоги та навіть інформації не мали, повна блокада.

Я вирішив: доки у міста немає майбутнього – все розбито, хліб не завозять і не планують, – треба їхати. Було неможливо лишатися – продукти закінчувалися, хліба, газу та води немає. Спати під постійними авіанальотами та обстрілами було неможливо. Тож ми вирішили самостійно евакуюватися трьома родинами на двох автомобілях. 

Зранку 14 березня ми почали вириватися з пекла у бік вільного Слов’янська. У нас не було плану, нас гнали відчай, страх, біль. На виїзді з міста вивісили на автомобілях білі прапори – думали, що тоді не мали б стріляти. Наша машина їхала другою.

По дорозі на виїзді з міста від гори Крем’янець ми бачили жахливі кадри: розбита легка військова техніка, усипана склом дорога. 

За 12 км від міста в нас почали стріляти. Не зважали ні на що: ні на білий прапор, ні на те, що ми цивільні.

Все відбулося миттєво. Швидкість руху була шалена. По першій машині, де їхали друзі, працювали автомати. Далі пролунав вибух. Весь удар припав на їхнє авто, пішов дим – і вона загорілася.

Від вибуху уламки розлітаються врізнобіч. За інерцію уламок пробив заднє бокове скло і поранив дружину: влучив у щоку, пройшов навиліт. Уламками їй зламало щелепу. Після цього наш син, мама дружини та дитина друзів майже лягли на підлогу, щоб захиститися. Дякувати Богу, ми змогли їхати далі. 

Я не знаю, як вдалося врятуватися. Друзі вціліли, їхня автівка цілком перебита кулями. Коли машина загорілася, вони сховалися у лісосмузі. Я доїхав до українського блокпоста і попросив про допомогу військових. Вони одразу виїхали за ними. На той момент друзів уже підібрали військові, що проїжджали повз. Хлопці, що виїхали від блокпоста, забрали друзів на пів шляху і відвезли до Слов’янська. Також військові допомогли призупинити кровотечу у дружини та врятувати сина від нападу.

Коли нас почали обстрілювати, я побачив два порожні евакуаційні автобуси, які вивозили людей. Їх просто розстріляли. Пробиті колеса, простріляні. 

Сьогодні ми у безпеці, чекаємо на одужання. Боюся зараз будувати плани та прогнозувати. Я з родиною повернусь в Ізюм обов’язково – тільки після того, як закінчиться війна.

Читайте нас у Telegram: перевірені факти, тільки важливе

Александр Мясищев
корреспондент